– Не нагадуй мені про це! –
каже кохана
і б’є своїм не по сезону
слизьким чобітком об лід,
а в інших спогадах
із задоволенням зависає,
як пловець під хвилею
чи як джмелик над кущем бузковим.
так і живе пам'ять:
глянь:
он церква вкрилась квітами,
а ось вони ростуть
просто з борщів, із олів’є
у тарілках їдальні,
що без вивіски,
а он гора раптом у лід вдяглась
і міст так скрижанів,
що не працюють гальма.
та не завжди довго
пам’ять дбає про своє,
щедра вона,
їй не шкода.
клац – обсипались квіти з церкви,
розтала крига десь
на стежці у лісі
та обтрусила з себе все
цифра в календарі.
помолоділе, свіже –
все чекає на нові пригоди,
все хоче знов
зануритись у широке й строкате
плаття пам’яті.