Vladas Braziūnas

росою лід стікає, олениці прямий невинний погляд просотався через коралів рифи до коріння неба і мокрий вирій горностаєм у передгір'ї копирсався, рив нору, немов трубкоподібна медуниця, пожадний муравель розверзшись, нива відступала і з льодів земля являлася простора, горіли і синіли дві крижини, заблукані ліси

ніч світла тепла і ніжна як внутрішній бік твоїх стегон цей ранок проспиш вдень прокинешся сонна вночі бу- деш частково зі мною за вікнами буде мести як і мело холодні долоні торкаються білої яблуневої шкіри, в на- півпорожнім саду – скільки бачить око – розвішують білі випрані полотна простирадел мертві матері вагітні і повільні, їхні - квітами – сукні, що рідко вже сняться, шелестять ніжна, моя ніжна, мені даруєш мене слабкого і чистого

trois pensées musicales 1. вночі зацвітають світло-брунатні твої груди і запопадливий масляний серпень шляхетними нас заливає видіннями і ми безперечні – ритміка подихів і ода нашим мерехтливим вустам і яблуня в саду і туман що на схилах в який повільно обважніла ступаєш вслід за солов’єм в пісню входиш як в воду ранок ще не настав проростаючий теплий вогонь і вени листя і білі стовбури Ніжна моя! обніми коліна маленький сірий талісман кохання в тиші нечутний, сиди і плач і сподівайся поки не пирсне voix d’enfant під моїми пальцями, безмежна ніч для цього останнього, Боже, офірування 2. вивітрювався чад, заплющували очі майорани леміш вдарив черепа у темноті ми напнуті як струни і просякає як чад моє тіло в твою ніч, зблискують уночі ніжні блукаючі вогники, водами розмитий буде біліти як скелет в твоїх кімнатах пліт що відплив в чорну ніч чорна ніч очницями буде іскритись але ти бачиш як спасенно світяться натхненні обличчя летючих мишей і розумієш цю величину тимчасовості: вогонь пожеж о, відлуння образ… коли підсумовую, лишаємося лише ми двоє і відколоте ребро жертовника – як заклик до ясновидіння Ніжна моя! обніми мене зігрій, задубіли мої білі руки зроси кору в обтічному полум’ї і сліпого Бога до серця прихили святими співами 3. маленький сірий талісман кохання грає наче на скрипці на мостині вечірній верлен і тоне в постелі губоцвітих золотого пробору прямолінійна віха і тихо тремтять вогненні верески понад борами, а голова хмари згоряє мов не забула нічого: грудний панцир, клітина кривава розділяє нашу свободу і несвободу ластівка берегова холодною рукою вже зірвала твій світло-брунатний плід а у мурашнику міста ми безправні і вже невідомо хто за кого і проти кого лише уві сні зовсім інша рука твої пелюстки розкриває тиші і я помічаю з таємним подивом світ , врятований для ліри моєї: Ніжна моя! розквітла рука нас обнімає, вимірює жар і на груди намотує пов’язку і поїть нас полиновим чаєм Ніжна моя! я вже не чую що на світанку вимарює дрозд дотики заливаючи зорями і останю краплю je vous aime на вершечку нашому надламаному запалюючи

ступав я лісом, потім широким ланом де коло неба й землі окраїн стриміла річка, зануритись би в неї ця річка змиває смерть з людей злотопіщана, і Тартар під нею повішений в печері пес вогненний під нею небо бездонне, нижнє у ньому боязкий, розпухлий, жирний мов карт колоди розкладає душі не коле їх на милі та нехороші усім винагорода гарна – опудало ілюзій і снів, марень тоді, позбувшися тіла та смерті табун в степу із вирію простерся і я, здійнятий з річки в імли дивлюсь, як кутається в саван біле ранку немовля

у тому краю, де вітер пас стада сусідів вмерлих сопілки костей і верб блищать, замів стоокий сніг і на узліссі під горою великий камінь сном важким заліг і чортів чоловік під каменем, а може, велет тут видно все, що прослизнуло повз очі, що було невгадане і що розплавилось при світлі, що мороки залоскотали мала біла овечка, три сучки, які гавкають так хрипко, істотки безстатеві, вперто нас тягали пустими луками, блискучі повідки, довгі й дзвінкі, сліпий напасник втрапляє в ту саму солодку пастку де вітер казки сусідів вмерлих пас за горами залізними і брамою латунною, Тартару прірви спрагла з холодної долоні жабка озирається, і вітру в діжці ободи, як ґрати початок винен: жили-були вітри… …вони були братами, – продовження невинувате

Свобода – як легкий голод, Свобода – як добрий апетит! Це коли ти виходиш із дому І в кишені маєш картоплину варену, Заходиш із нею до парку, Кидаєш далеко вгору, Й поки вона летить, Не чуєш нічого на світі. Це йти хвостом пухнастим Стежки в горах над морем Удвох Та співати. Це коли просто не можеш Увімкнути м’язи, Щоб підвестись І зробити щось, Коли гризеш себе за хвіст Серед рудої глиці. Це коли так тяжко Вслухатися в тишу, Коли зовсім нестерпно Витримати Грім згори. Але все одно я якось не хочу Віддавати її, Навіть за купу зібраного Жовтневими двірниками листя, Навіть за каштани й жолуді, Навіть за дружбу, Навіть коли зупинку скляну, На якій я переховуюсь від зливи, Скасовано. Тільки на одне Інколи хочеться її обміняти – На запах ремонту взуття, Чи не найкращий у світі запах, Котрий пружно і м’яко тягнеться так, Немов найсмачніший у світі язик.

земля через тонкі підошви передає свій холод свою бадьорість нерухому пристрасть великі чорні вікна з маленькими червоними вогниками кола земні блукають у солодких траєкторіях кожен камнічик що на нього стаєш шукає нових рівноваг а закохана жінка перекидає келих і чоловік дивиться на неї так радісно що вона не повірить ніколи ніколи ніколи жирна розмазана пляма на карті континенту найкраща у світі країна

– Не нагадуй мені про це! – каже кохана і б’є своїм не по сезону слизьким чобітком об лід, а в інших спогадах із задоволенням зависає, як пловець під хвилею чи як джмелик над кущем бузковим. так і живе пам'ять: глянь: он церква вкрилась квітами, а ось вони ростуть просто з борщів, із олів’є у тарілках їдальні, що без вивіски, а он гора раптом у лід вдяглась і міст так скрижанів, що не працюють гальма. та не завжди довго пам’ять дбає про своє, щедра вона, їй не шкода. клац – обсипались квіти з церкви, розтала крига десь на стежці у лісі та обтрусила з себе все цифра в календарі. помолоділе, свіже – все чекає на нові пригоди, все хоче знов зануритись у широке й строкате плаття пам’яті.

Емоції гострішають, Іржа трохи зникає З контактів, Коли Під вечір транспорт засинає, Мов якийсь джміль на зиму, І от стоїш ти на порожній трасі Бетонній, Наприклад, коло роздоріжжя на Прилуки, Й секунди утікають стрімко так, Що ти вже розрізняєш запах різних трав, Але знаходиться водій, Котрий тебе врятує, Розгонеться до ста тридцяти двох, Кермо відпустить І, ніби хліб, ввійде в розтале масло вечора, Веди, святий Миколо, не впускай, Частуйся сидром своїх придорожніх срібних трав! З-під хмари сонце спуститься, Обшпаривши востаннє Олією оливковою небо, І хмари гоняться за сонцем – і наздоганяють, Ви женетесь за хмарою – й наздоганяєте, За вами ластівки летять – наздоганють У естафесті одна одну, І ти знову засинаєш, Бо не несуть вони ні добрих, ані злих новин – Просто у них Вечірня Олімпіада Над кількома лівобережними провінціями.