росою лід стікає, олениці
прямий невинний погляд
просотався через коралів
рифи до коріння неба
і мокрий вирій горностаєм
у передгір'ї копирсався, рив
нору, немов трубкоподібна
медуниця, пожадний муравель
розверзшись, нива відступала і
з льодів земля являлася
простора, горіли і синіли
дві крижини, заблукані ліси
ніч світла тепла і ніжна як внутрішній бік твоїх стегон
цей ранок проспиш вдень прокинешся сонна вночі бу-
деш частково зі мною за вікнами буде мести як і мело
холодні долоні торкаються білої яблуневої шкіри, в на-
півпорожнім саду – скільки бачить око – розвішують
білі випрані полотна простирадел мертві матері вагітні
і повільні, їхні - квітами – сукні, що рідко вже сняться,
шелестять
ніжна, моя ніжна, мені даруєш мене слабкого і чистого
trois pensées musicales
1.
вночі зацвітають світло-брунатні твої груди
і запопадливий масляний серпень
шляхетними нас заливає видіннями
і ми безперечні – ритміка подихів
і ода нашим мерехтливим вустам
і яблуня в саду і туман що на схилах
в який повільно обважніла ступаєш
вслід за солов’єм в пісню входиш як в воду
ранок ще не настав проростаючий теплий вогонь
і вени листя і білі стовбури
Ніжна моя! обніми коліна
маленький сірий талісман кохання
в тиші нечутний, сиди і плач
і сподівайся поки не пирсне voix d’enfant
під моїми пальцями, безмежна ніч
для цього останнього, Боже, офірування
2.
вивітрювався чад, заплющували очі майорани
леміш вдарив черепа у темноті
ми напнуті як струни і просякає як чад моє тіло
в твою ніч, зблискують уночі
ніжні блукаючі вогники, водами розмитий
буде біліти як скелет в твоїх кімнатах
пліт що відплив в чорну ніч
чорна ніч очницями буде іскритись
але ти бачиш як спасенно світяться
натхненні обличчя летючих мишей
і розумієш цю величину тимчасовості:
вогонь пожеж о, відлуння образ…
коли підсумовую, лишаємося лише ми двоє
і відколоте ребро жертовника –
як заклик до ясновидіння
Ніжна моя! обніми мене
зігрій, задубіли мої білі руки
зроси кору в обтічному полум’ї
і сліпого Бога до серця прихили
святими співами
3.
маленький сірий талісман кохання
грає наче на скрипці на мостині вечірній верлен
і тоне в постелі губоцвітих
золотого пробору прямолінійна віха
і тихо тремтять вогненні верески
понад борами, а голова хмари
згоряє мов не забула нічого:
грудний панцир, клітина кривава
розділяє нашу свободу і несвободу
ластівка берегова холодною рукою
вже зірвала твій світло-брунатний плід
а у мурашнику міста ми безправні
і вже невідомо хто за кого і проти кого
лише уві сні зовсім інша рука
твої пелюстки розкриває тиші
і я помічаю з таємним подивом
світ , врятований для ліри моєї:
Ніжна моя! розквітла рука
нас обнімає, вимірює жар
і на груди намотує пов’язку
і поїть нас полиновим чаєм
Ніжна моя! я вже не чую
що на світанку вимарює дрозд
дотики заливаючи зорями
і останю краплю je vous aime
на вершечку нашому надламаному запалюючи
ступав я лісом, потім широким ланом
де коло неба й землі окраїн
стриміла річка, зануритись би в неї
ця річка змиває смерть з людей
злотопіщана, і Тартар під нею
повішений в печері пес вогненний
під нею небо бездонне, нижнє
у ньому боязкий, розпухлий, жирний
мов карт колоди розкладає душі
не коле їх на милі та нехороші
усім винагорода гарна –
опудало ілюзій і снів, марень
тоді, позбувшися тіла та смерті
табун в степу із вирію простерся
і я, здійнятий з річки в імли
дивлюсь, як кутається в саван біле
ранку немовля
у тому краю, де вітер пас стада сусідів вмерлих
сопілки костей і верб блищать, замів стоокий сніг
і на узліссі під горою великий камінь сном важким заліг
і чортів чоловік під каменем, а може, велет
тут видно все, що прослизнуло повз очі, що було невгадане
і що розплавилось при світлі, що мороки залоскотали
мала біла овечка, три сучки, які гавкають
так хрипко, істотки безстатеві, вперто нас тягали
пустими луками, блискучі повідки, довгі й дзвінкі, сліпий напасник
втрапляє в ту саму солодку пастку
де вітер казки сусідів вмерлих пас
за горами залізними і брамою латунною, Тартару прірви спрагла
з холодної долоні жабка озирається, і вітру в діжці ободи, як ґрати
початок винен: жили-були вітри…
…вони були братами, – продовження невинувате
Свобода – як легкий голод,
Свобода – як добрий апетит!
Це коли ти виходиш із дому
І в кишені маєш картоплину варену,
Заходиш із нею до парку,
Кидаєш далеко вгору,
Й поки вона летить,
Не чуєш нічого на світі.
Це йти хвостом пухнастим
Стежки в горах над морем
Удвох
Та співати.
Це коли просто не можеш
Увімкнути м’язи,
Щоб підвестись
І зробити щось,
Коли гризеш себе за хвіст
Серед рудої глиці.
Це коли так тяжко
Вслухатися в тишу,
Коли зовсім нестерпно
Витримати
Грім згори.
Але все одно я якось не хочу
Віддавати її,
Навіть за купу зібраного
Жовтневими двірниками листя,
Навіть за каштани й жолуді,
Навіть за дружбу,
Навіть коли зупинку скляну,
На якій я переховуюсь від зливи,
Скасовано.
Тільки на одне
Інколи хочеться її обміняти –
На запах ремонту взуття,
Чи не найкращий у світі запах,
Котрий пружно і м’яко тягнеться так,
Немов найсмачніший у світі язик.
земля через тонкі підошви
передає свій холод
свою бадьорість нерухому пристрасть
великі чорні вікна з маленькими червоними вогниками
кола земні
блукають у солодких траєкторіях
кожен камнічик що на нього стаєш
шукає нових рівноваг
а закохана жінка перекидає келих
і чоловік
дивиться на неї так радісно
що вона не повірить
ніколи ніколи ніколи
жирна розмазана пляма на карті континенту
найкраща у світі країна
– Не нагадуй мені про це! –
каже кохана
і б’є своїм не по сезону
слизьким чобітком об лід,
а в інших спогадах
із задоволенням зависає,
як пловець під хвилею
чи як джмелик над кущем бузковим.
так і живе пам'ять:
глянь:
он церква вкрилась квітами,
а ось вони ростуть
просто з борщів, із олів’є
у тарілках їдальні,
що без вивіски,
а он гора раптом у лід вдяглась
і міст так скрижанів,
що не працюють гальма.
та не завжди довго
пам’ять дбає про своє,
щедра вона,
їй не шкода.
клац – обсипались квіти з церкви,
розтала крига десь
на стежці у лісі
та обтрусила з себе все
цифра в календарі.
помолоділе, свіже –
все чекає на нові пригоди,
все хоче знов
зануритись у широке й строкате
плаття пам’яті.
Емоції гострішають,
Іржа трохи зникає
З контактів,
Коли
Під вечір транспорт засинає,
Мов якийсь джміль на зиму,
І от стоїш ти на порожній трасі
Бетонній,
Наприклад, коло роздоріжжя на Прилуки,
Й секунди утікають стрімко так,
Що ти вже розрізняєш запах різних трав,
Але знаходиться водій,
Котрий тебе врятує,
Розгонеться до ста тридцяти двох,
Кермо відпустить
І, ніби хліб, ввійде в розтале масло вечора,
Веди, святий Миколо, не впускай,
Частуйся сидром своїх придорожніх срібних трав!
З-під хмари сонце спуститься,
Обшпаривши востаннє
Олією оливковою небо,
І хмари гоняться за сонцем – і наздоганяють,
Ви женетесь за хмарою – й наздоганяєте,
За вами ластівки летять – наздоганють
У естафесті одна одну,
І ти знову засинаєш,
Бо не несуть вони ні добрих, ані злих новин –
Просто у них
Вечірня
Олімпіада
Над кількома лівобережними провінціями.