Vladas Braziūnas

у минулому житті я був конем служив жеребцем, на похороні у ранньому середньовіччі замучили мене на прусському турнірі, ще живого в могилу поклали мене животом до землі, передні ноги підібгані, притиснуті до грудей, хрусь перший і другий шийні хребці, очі повернуті на захід, де за морем живуть рибоїди, високо піднятий зад у тому житті, коли я був конем я гарував у німця на шахті в Банській Щавниці у кротячій темряві, одної ночі чорної, без місяця я осліп забрали мене до стайні, а потім помаленьку коли молодий місяць виростав, ночами випускали мене на випас, очиська відкривались мені все ширше й ширше, вони звикли в тому житті, коли я був конем з Новоґрудка до Вільнюса привіз Міцкевича потім блукав містом на дерев’яних котурнах вмирати всі їдуть у любу вітчизну, до Вільнюса тепер я привиджуюсь на Бельмонтовому схилі а іноді в Серейкішкес сахаюсь злодіїв і машин на загривку тягну поліцейського кольору далекого лісу в іншому пташиному житті я служив солов’єм у гірському містечку в дунайській долині, що лісами оправлений, гаями й полями в Литві піднімав косарів в іншому пташиному житті у ледь посутенілій ночі від травня до червня божеволів, усю Братиславську ніч наважувався позмагатись спочатку з вечірніми потім зі світанковими птахами, всіх їх перемагав, уранці божевільна зозуля все одно заставала поета голим євроценти в кишені, кишеня в іншій кімнаті залишається любов, смерть і рекрути сам закуєш в іншому поетичному житті я помічав, що француженки всі, ми летимо лежимо або їдемо, – присипляють мене, поряд щоб не розмовляти язиком і руками, або подушечками гарячих пальців, або краями губів, бачу сон у закритому просторі