Vladas Braziūnas

Лесі Українці прислухайтесь до того, хто здригається від найменшого звука йдіть назирці, будьте сумирні й пильні розмовляли – про що? про прозорий мед акацій про тихі години праці і спокою про виміри, що безкінечність намагаються поділити, та безнадійно, як неможливо вичерпати море з краплі, зі шматка вкритого росою сала бризу, легенького вітру, чим виміряти дихання? може про нього говорили? була вже відлига час цвів, опадав снігом, не обіцяв довгих літ, не говорив про хвороби варив варення, читав, перекладав вірші, лікуватися від сухот їхав у Друскінінкай, тоді сіль з Друскінінкай привіз до Львова, сам, давно вже сама викристалізувалась у класика сіль – у місто любе, схоже на Вільнюс, повний пагорбів і наріч, і народів, що загрібають місто кожен у свій бік, що іноді блукають у тумані, іноді на човні катаються, замріяні, процвітаючі розкладаються, іноді перетворюються на гірку росу, навіть не збагнеш сіль це чи луг потрісканих мозолів розійшлися моїми дірявими кістками і волоссям, перетворились на іній, романтично висловлюючись, а простіше – на сивину, перетворились на відросток на мізинці, на горб Біте , все одно – на прозорий мед акацій

Lesi Ukraince wsłuchujcie się w tego, który drży przy najmniejszym dźwięku idźcie tuż za nim, bądźcie spokojni i czujni mówiliśmy – a o czym? o przeźroczystym miodzie akacji o cichych godzinach znoju i wypoczynku o miarach, co ciągle nieskończoność dzielą dzielić próbują, ale na nic, bo jak wyłowić morze z kropli lub kranu, ze zroszonego kawałka słoniny z lekkiego wiatru, wietrzyka, a tchnienie – czym da się zmierzyć? może o nim mówiliśmy? czas był już odwilżą czas rozkwitał, śniegiem sypał, długich nie zapowiadał lat, milczał o chorobach smażył konfitury, czytał, tłumaczył wiersze, kości leczyć z gruźlicy jechał do Druskiennik, a sól przywiózł z sobą do Lwowa, sama się skrystalizowała w klasykę sól – w ukochane miasto, podobne do Wilna, z mnóstwem wzgórz i narzeczy, i narodów, co przez miasto płyną każdy sobie, czasem we mgle błądzą, czasem w skwarze żeglują, rozmarzone, kwitną niszczeją, czasem się w żrącą rosę zmieniają, nawet nie rozróżnisz sól to czy ług z pękających odcisków osiadł na moich dziurawych kościach i włosach, w szron się zamienił, romantycznie mówiąc, a tak zwyczajnie – w siwiznę, w narośl na małym palcu, w garb Gabrieli Bitė, więc i tak - w przeźroczysty miód akacji

Лесе Украинке услышьте того, кто трепещет при первом звуке следуйте по пятам, будьте кротки и зорки о чём говорили пока? – об акациях, чистоте их мёда о тишайших тисках трудов и отдохновений об основах, распределяющих беспредельность о тяготенье к разделу, оно безнадежно, как ты ухватишь море в куполе капли, в ливне, в ломте запотевшего сала в ломоте ослабевшего шквала – чем их отмеришь? что, если мы об этом? время-то было оттепель время светало, цветало, злило, долгих зим не сулило, о всех болячках молчало мариновало, солило, читало, переводило, для исцеления костного туберкулёза ехало в солевые Друскеники, соли переместило во Львов, где она сама кристаллизовалась в классика соль – в милый сердцу город, похожий на Вильнюс, полный пригорков, приговоров и говоров, и народов, которые город гребут к себе, временами тонут в тумане, а временами весело вёслами бьют на припёке, грезят, потом процветают потом разлагаются, а временами становятся горькой росой, и уже не поймёшь соль или едкая щёлочь натоптышей разбрелась по моим сонным и косным костям и космам, стала изморозью, романтически говоря, а проще – сивой проседью, корявым наростом на мизинце, горбиком Бите, и всё-таки – чистотою, мёдом акаций

Лесі Украінцы слухайце, як скаланае яго ад найменшага шуму пільна сачыце сьляды, будзьце пакорныя й чуйныя размаўлялі – аб чым? аб празрыстым мёдзе акацый аб ціхіх гадзінах спакою і працы аб зьменах, што дзеляць бясконцасьць спрабуюць дзяліць, але дзе там, ці ж вычарпаеш мора з кроплі, з расы на надрэзаным сале лёгкі павеў, подых брызу – чым вымераць можна? ці размаўлялі пра гэта? а час ужо быў адліга час зацьвітаў, падаў сьнегам, не абяцаў даўгалецьця, маўчаў пра хваробы чытаў, рабіў сочыва й пераклады, разьбіты сухотамі ў друз лекавацца ў саляныя Друскенікі ехаў, і соль вёз у Львоў, сам, даўно ўжо сама выпала сольлю – у клясыкі, сольлю – у горад любімы, падобны да Вільні поўны гаворак і ўзгоркаў, народаў, якія вяслуюць кожны ў свой бок – то блукаюць у тумане, то вяслуюць на сонцы ў прагулкавай лодцы у мроях, у росквіце, у заняпадзе часам у горкай расе, невядома, ці солі, ці лугу патрэсканых мазалёў, разышліся па костках дзіравых, па валасох ператварыліся ў шэрань, калі гаварыць рамантычна а кажучы проста – зусім пасівелі і сталі адросткам на мезенцы гарбом Бітэ, але ўсё адно – празрыстым мёдам акацый

Lesiai Ukrainkai klausykit to, kurs krūpčioja nuo menkiausio garso sekite įkandin, būkite romūs ir budrūs kalbėjomės – apie ką? apie akacijų skaidrų medų apie tyliąsias darbo ir atilsio valandas apie matmenis, begalybę vis dalančius dalyti mėginančius, o beviltiškai, ką tu išgriebsi jūrą iš lašo ar laštako, iš aprasojusio lašinio bryzo brizo, lengvučio vėjo, dvelksmas – kuo išmatuotinas? gal apie jį kalbėjomės? laikas jau buvo atodrėkis laikas žydėjo, snigo, ilgų nežadėjo metų, nekalbėjo apie ligas virė uogienes, skaitė, vertė eilėraščius, gydytis kaulų džiovos važiavo į Druskininkus, druskos parsivežė Lvovan, pati sukristalėjo į klasikę druska – į mylimą miestą, panašų į Vilnių, pilną kalvų ir kalbų, ir tautų, beirkluojančių miestą kas sau, tarpais po rūką klajojančių, tarpais įsauly besiirstančių, užsisvajojusių, tarpstančių irstančių, tarpais į gailią rasą pavirstančių, nė nesuprasi druska ar skirstančių nuospaudų šármas išsiskirstė po mano kiaurus kaulus ir plaukus, virto į šarmą, romantiškai šnekant, o paprasčiau – į žilę, virto į ataugą ant mažylio, į Bitės kuprą, vis tiek – į skaidrų akacijų medų

aname arklio gyvenime dirbau žirgu, per šermenis ankstyvaisiais viduramžiais prūsų varžybų buvau nuvarytas, dar gyvas duobėn guldomas kniūbsčias, priekinės kojos priklaupiamos, paspaudžiamos po krūtinkauliu, trakšt pirmas ir antras kaklo slanksteliai, akys saulės laidos kryptimi, kur už jūrių žuvėdai, aukštyn iškeltas pasturgalis aname arklio gyvenime prakaitavau vokiečio šachtoje Banská Štiavnicoj žiurkinoje tamsoj, apžlibau vieną naktį, stojus mėnulio tárpijoms, išvedė kūtėn, paskiau pamažėliais naktim, tunkant jaunam į pilnatį, leido ganyklon, akiūkliai platyn, vis platyn, pripratino aname arklio gyvenime iš Naugarduko į Wilno atvežęs Mickevičių klaidžiojau miesto gatvėmis ant medinių koturnų numirti – visi į tą mylimą šalį, į Vilnių dabar vaidenuosi Belmonte būna kad ir Sereikiškėse baidausi vagių ir mašinų ant sprando tampau policininką tolimo miško spalvos aname paukščio gyvenime dirbau lakštingala kalnų ir slėnių mieste prie Dugnojaus, miškais aptaisyto, girių, laukų Lietuvoj keldavau šienpjovius aname paukščio gyvenime visą vos temusią naktį iš gegužės į birželį ėjau iš proto, visą Bratislavos naktį ėjau lenktynių su vakaro paskiau ir su ryto paukščiais, visus juos užtrenkdamas, ryto pasiutus gegutė vis tiek užklupo poetą nuogintelį eurocentai kišenėj, kišenė kitam kambary lieka meilė, mirtis ir rekrūtai pats užkukuosi aname poeto gyvenime pastebėjau, kad visos prancūzės, važiuojam gulim ar skrendam, – migdo mane, vos šalia kad nereikėtų kalbėtis žodžiais ar rankom, ar pirštų karštų pagalvėlėm, ar lūpų kraščiukais, sapnuoju uždaroje erdvėje