Vladas Braziūnas

Ми граємо в публічному оркестрі, диригент завзято махає зі спецфондівських п’ятиліній. Публіка сидить і слухає, записує кожен звук, публічно, войовничо, гостро. Біля кожного сидить редактор і спонукає.

Ми знаємо, що ви знаєте, хто знає! Тому признайтеся, що знаєте, що ми знаємо, хто знає. Полегшиться провина, якщо скажете, хто знає, що ми знаємо, що ви знаєте.

і демони все ті ж у письменах як син Міндовґа, з дальньої Еллади, і сон мій не повернеться ніяк, і значить те, що значить: православний, чого нема, того нема: чернець як служка нишком слухає суцвіття я чую жниво жовтої пітьми священним світлом стелить стерні і син не йде і демони все ті ж вслухатись – чути, як гуде гостинець, рушає полк крізь море-океан кривава пригода як сонце заходить кров’ю зарошені смертію скошені в сап’янових сідлах приходять

Лесі Українці прислухайтесь до того, хто здригається від найменшого звуку йдіть назирці, будьте сумирні й пильні розмовляли – про що? про прозорий мед акацій про тихі години праці і спокою про виміри, що безкінечність намагаються поділити, та безнадійно, як неможливо вичерпати море з краплі, зі шматка вкритого росою сала бризу, легенького вітру, чим виміряти дихання? може про нього говорили? була вже відлига час цвів, опадав снігом, не обіцяв довгих літ, не говорив про хвороби варив варення, читав, перекладав вірші, лікуватися від сухот їхав у Друскінінкай, тоді сіль з Друскінінкай привіз до Львова, сам, давно вже сама викристалізувалась у класика сіль – у місто любе, схоже на Вільнюс, повне пагорбів і наріч, і народів, що загрібають місто кожен у свій бік, що іноді блукають у тумані, іноді на човні катаються, замріяні, процвітаючі розкладаються, іноді перетворюються на гірку росу, навіть не збагнеш сіль це чи луг потрісканих мозолів розійшлися моїми дірявими кістками і волоссям, перетворились на іній, романтично висловлюючись, а простіше – на сивину, перетворились на відросток на мізинці, на горб Біте , все одно – на прозорий мед акацій

у минулому житті я був конем служив жеребцем, на похороні у ранньому середньовіччі замучили мене на прусському турнірі, ще живого в могилу поклали мене животом до землі, передні ноги підібгані, притиснуті до грудей, хрусь перший і другий шийні хребці, очі повернуті на захід, де за морем живуть рибоїди, високо піднятий зад у тому житті, коли я був конем я гарував у німця на шахті в Банській Щавниці у кротячій темряві, одної ночі чорної, без місяця я осліп забрали мене до стайні, а потім помаленьку коли молодий місяць виростав, ночами випускали мене на випас, очиська відкривались мені все ширше й ширше, вони звикли в тому житті, коли я був конем з Новоґрудка до Вільнюса привіз Міцкевича потім блукав містом на дерев’яних котурнах вмирати всі їдуть у любу вітчизну, до Вільнюса тепер я привиджуюсь на Бельмонтовому схилі а іноді в Серейкішкес сахаюсь злодіїв і машин на загривку тягну поліцейського кольору далекого лісу в іншому пташиному житті я служив солов’єм у гірському містечку в дунайській долині, що лісами оправлений, гаями й полями в Литві піднімав косарів в іншому пташиному житті у ледь посутенілій ночі від травня до червня божеволів, усю Братиславську ніч наважувався позмагатись спочатку з вечірніми потім зі світанковими птахами, всіх їх перемагав, уранці божевільна зозуля все одно заставала поета голим євроценти в кишені, кишеня в іншій кімнаті залишається любов, смерть і рекрути сам закуєш в іншому поетичному житті я помічав, що француженки всі, ми летимо лежимо або їдемо, – присипляють мене, поряд щоб не розмовляти язиком і руками, або подушечками гарячих пальців, або краями губів, бачу сон у закритому просторі