Vladas Braziūnas

Lesi Ukraince wsłuchujcie się w tego, który drży przy najmniejszym dźwięku idźcie tuż za nim, bądźcie spokojni i czujni mówiliśmy – a o czym? o przeźroczystym miodzie akacji o cichych godzinach znoju i wypoczynku o miarach, co ciągle nieskończoność dzielą dzielić próbują, ale na nic, bo jak wyłowić morze z kropli lub kranu, ze zroszonego kawałka słoniny z lekkiego wiatru, wietrzyka, a tchnienie – czym da się zmierzyć? może o nim mówiliśmy? czas był już odwilżą czas rozkwitał, śniegiem sypał, długich nie zapowiadał lat, milczał o chorobach smażył konfitury, czytał, tłumaczył wiersze, kości leczyć z gruźlicy jechał do Druskiennik, a sól przywiózł z sobą do Lwowa, sama się skrystalizowała w klasykę sól – w ukochane miasto, podobne do Wilna, z mnóstwem wzgórz i narzeczy, i narodów, co przez miasto płyną każdy sobie, czasem we mgle błądzą, czasem w skwarze żeglują, rozmarzone, kwitną niszczeją, czasem się w żrącą rosę zmieniają, nawet nie rozróżnisz sól to czy ług z pękających odcisków osiadł na moich dziurawych kościach i włosach, w szron się zamienił, romantycznie mówiąc, a tak zwyczajnie – w siwiznę, w narośl na małym palcu, w garb Gabrieli Bitė, więc i tak - w przeźroczysty miód akacji

Лесе Украинке услышьте того, кто трепещет при первом звуке следуйте по пятам, будьте кротки и зорки о чём говорили пока? – об акациях, чистоте их мёда о тишайших тисках трудов и отдохновений об основах, распределяющих беспредельность о тяготенье к разделу, оно безнадежно, как ты ухватишь море в куполе капли, в ливне, в ломте запотевшего сала в ломоте ослабевшего шквала – чем их отмеришь? что, если мы об этом? время-то было оттепель время светало, цветало, злило, долгих зим не сулило, о всех болячках молчало мариновало, солило, читало, переводило, для исцеления костного туберкулёза ехало в солевые Друскеники, соли переместило во Львов, где она сама кристаллизовалась в классика соль – в милый сердцу город, похожий на Вильнюс, полный пригорков, приговоров и говоров, и народов, которые город гребут к себе, временами тонут в тумане, а временами весело вёслами бьют на припёке, грезят, потом процветают потом разлагаются, а временами становятся горькой росой, и уже не поймёшь соль или едкая щёлочь натоптышей разбрелась по моим сонным и косным костям и космам, стала изморозью, романтически говоря, а проще – сивой проседью, корявым наростом на мизинце, горбиком Бите, и всё-таки – чистотою, мёдом акаций

Лесі Украінцы слухайце, як скаланае яго ад найменшага шуму пільна сачыце сьляды, будзьце пакорныя й чуйныя размаўлялі – аб чым? аб празрыстым мёдзе акацый аб ціхіх гадзінах спакою і працы аб зьменах, што дзеляць бясконцасьць спрабуюць дзяліць, але дзе там, ці ж вычарпаеш мора з кроплі, з расы на надрэзаным сале лёгкі павеў, подых брызу – чым вымераць можна? ці размаўлялі пра гэта? а час ужо быў адліга час зацьвітаў, падаў сьнегам, не абяцаў даўгалецьця, маўчаў пра хваробы чытаў, рабіў сочыва й пераклады, разьбіты сухотамі ў друз лекавацца ў саляныя Друскенікі ехаў, і соль вёз у Львоў, сам, даўно ўжо сама выпала сольлю – у клясыкі, сольлю – у горад любімы, падобны да Вільні поўны гаворак і ўзгоркаў, народаў, якія вяслуюць кожны ў свой бок – то блукаюць у тумане, то вяслуюць на сонцы ў прагулкавай лодцы у мроях, у росквіце, у заняпадзе часам у горкай расе, невядома, ці солі, ці лугу патрэсканых мазалёў, разышліся па костках дзіравых, па валасох ператварыліся ў шэрань, калі гаварыць рамантычна а кажучы проста – зусім пасівелі і сталі адросткам на мезенцы гарбом Бітэ, але ўсё адно – празрыстым мёдам акацый

у минулому житті я був конем служив жеребцем, на похороні у ранньому середньовіччі замучили мене на прусському турнірі, ще живого в могилу поклали мене животом до землі, передні ноги підібгані, притиснуті до грудей, хрусь перший і другий шийні хребці, очі повернуті на захід, де за морем живуть рибоїди, високо піднятий зад у тому житті, коли я був конем я гарував у німця на шахті в Банській Щавниці у кротячій темряві, одної ночі чорної, без місяця я осліп забрали мене до стайні, а потім помаленьку коли молодий місяць виростав, ночами випускали мене на випас, очиська відкривались мені все ширше й ширше, вони звикли в тому житті, коли я був конем з Новоґрудка до Вільнюса привіз Міцкевича потім блукав містом на дерев’яних котурнах вмирати всі їдуть у любу вітчизну, до Вільнюса тепер я привиджуюсь на Бельмонтовому схилі а іноді в Серейкішкес сахаюсь злодіїв і машин на загривку тягну поліцейського кольору далекого лісу в іншому пташиному житті я служив солов’єм у гірському містечку в дунайській долині, що лісами оправлений, гаями й полями в Литві піднімав косарів в іншому пташиному житті у ледь посутенілій ночі від травня до червня божеволів, усю Братиславську ніч наважувався позмагатись спочатку з вечірніми потім зі світанковими птахами, всіх їх перемагав, уранці божевільна зозуля все одно заставала поета голим євроценти в кишені, кишеня в іншій кімнаті залишається любов, смерть і рекрути сам закуєш в іншому поетичному житті я помічав, що француженки всі, ми летимо лежимо або їдемо, – присипляють мене, поряд щоб не розмовляти язиком і руками, або подушечками гарячих пальців, або краями губів, бачу сон у закритому просторі

w tamtym życiu byłem koniem służyłem jako rumak, na pogrzebie we wczesnym średniowieczu zamęczyli mnie w turnieju Prusowie, jeszcze żywego w jamę kładli mnie brzuchem do ziemi, przednie nogi podkulone, przyciśnięte mostkiem, trach jeden po drugim pękały kręgi szyjne, oczy zwrócone na zachód, tam, gdzie za morzem żyją rybojady, wysoko wzniesiony zad w tamtym życiu, kiedy byłem koniem harowałem u Niemca w kopalni w Banskiej Szczawnicy w krecich ciemnościach, oślepłem którejś nocy, czarnej, bez księżyca zabrali mnie do stajni, a potem pomaleńku gdy młody księżyc rósł, nocami wypuszczali na popas, oczyska wciąż szerzej i szerzej się otwierały, przywykły w tamtym życiu, kiedy byłem koniem z Nowogródka do Wilna przywiozłem Mickiewicza później błądziłem po mieście na drewnianych koturnach umierać wszyscy jadą do kochanej ojczyzny, do Vilniusa teraz straszę na Belmoncie czasami w Serejkiszkach na grzbiecie dźwigam policjanta granatowego jak daleki las w tamtym życiu byłem ptakiem – słowikiem w mieście nad Dunajem, pośród wzgórz i wąwozów, lasami upstrzonych, na Litwie leśnej i polnej budziłem ze snu kosiarzy w tamtym życiu, kiedy byłem ptakiem całą noc, tę ostatnią majową, gdy nie chce się ściemnić, całą bratysławską noc, jak wariat toczyłem bój ze wszystkimi ptakami dnia i nocy, i wszystkie pokonałem, lecz o świcie szalona kukułka i tak przyłapała poetę golutkiego grosze w kieszeni, kieszeń w drugim pokoju zostaje tylko miłość, śmierć i rekruci sam sobie teraz wykukasz w tamtym życiu, kiedy byłem poetą zauważyłem, że wszystkie Francuzki, z którymi jadę leżę albo lecę – usypiają mnie, są tak blisko i nie trzeba rozmawiać słowami, rękami, opuszkami gorących palców, kącikami ust, śnię w zamkniętej przestrzeni

у іншым жыцьці, калі я быў канём, баявым жарабцом на хаўтурах па прусах у раньнім сераднявеччы, мяне загналі на скачках, яшчэ жывога паклалі у яму ніцма, пярэднія ногі сагнулі, прыціснутыя да грудзей, хрусь адзін за адным ламаліся шыйныя пазванкі, а вочы глядзелі на захад, туды, дзе за морам варагі, высока узьнесены зад у іншым жыцьці, калі быў я канём, я гібеў у нямецкай капальні ў Баньскай Шцяўніцы ў кратовай цямрэчы у чорнай бязьмесячнай ночы асьлеп, і ўзялі мяне ў стайню, пасьля паціхутку, пакуль прыбываў маладзік, выпускалі мяне на папас, і вочы – шырэй і шырэй – прывыкалі у іншым жыцьці, калі быў я канём, у Вільню з Наваградка толькі прывёз Міцкевіча, потым бадзяўся па горадзе я на драўляных катурнах у кірунку сьмерці, у любімым кірунку Вільнюса цяпер я зьяўляюся прывідам на Бэльмонце альбо ў Сэрэйкішкес шарахаюся ад злодзеяў і машынаў на хрыбціне цягну паліцэйскага сіняга, нібы той лес удалечыні у іншым жыцьці, калі быў я птушкаю – салаўём у гарадку ля Дунаю, паміж яроў і пагоркаў, лясамі парослых, паміж літоўскіх гаёў і палёў я касцоў абуджаў у іншым жыцьці, калі быў я птушкай апошняе травеньскай ночы, і ўсё не цямнела усю братыслаўскую ноч, і я вар’яцеў, выклікаючы на двубой усіх птушак ночы і дня, і ўсіх перамог я, але на сьвітанку зязюля шалёная ўсё ж засьпявала паэта галюткім, грошы ў кішэні, кішэнь у іншым пакоі застаецца толькі каханьне і сьмерць з маладым рэкрутам тут і сам закуеш, як зязюля у іншым жыцьці, калі быў я паэтам, я заўважыў, што ўсе францужанкі, зь якімі еду, ляжу ці лячу, – усыпляюць мяне, так блізка, што ня трэба нічога казаць языком ці рукамі, падушачкамі гарачых пальцаў ці куточкамі вуснаў, я сьню ў замкнёнай прасторы

Lesiai Ukrainkai klausykit to, kurs krūpčioja nuo menkiausio garso sekite įkandin, būkite romūs ir budrūs kalbėjomės – apie ką? apie akacijų skaidrų medų apie tyliąsias darbo ir atilsio valandas apie matmenis, begalybę vis dalančius dalyti mėginančius, o beviltiškai, ką tu išgriebsi jūrą iš lašo ar laštako, iš aprasojusio lašinio bryzo brizo, lengvučio vėjo, dvelksmas – kuo išmatuotinas? gal apie jį kalbėjomės? laikas jau buvo atodrėkis laikas žydėjo, snigo, ilgų nežadėjo metų, nekalbėjo apie ligas virė uogienes, skaitė, vertė eilėraščius, gydytis kaulų džiovos važiavo į Druskininkus, druskos parsivežė Lvovan, pati sukristalėjo į klasikę druska – į mylimą miestą, panašų į Vilnių, pilną kalvų ir kalbų, ir tautų, beirkluojančių miestą kas sau, tarpais po rūką klajojančių, tarpais įsauly besiirstančių, užsisvajojusių, tarpstančių irstančių, tarpais į gailią rasą pavirstančių, nė nesuprasi druska ar skirstančių nuospaudų šármas išsiskirstė po mano kiaurus kaulus ir plaukus, virto į šarmą, romantiškai šnekant, o paprasčiau – į žilę, virto į ataugą ant mažylio, į Bitės kuprą, vis tiek – į skaidrų akacijų medų

а дэманы пісьмёнаў усё тыя ж як сын Міндоўга, з Грэцыі, і сон ніяк ня хоча да мяне вяртацца што праваслаўны – значыць то, што значыць а што манах – няма, чаго няма як хлопчык-служка слухае суквецьці я чую жоўтых прыцемкаў жніво сьвятла сьвятыя кроплі на іржышчы ня едзе сын і дэманы ўсё тыя ж чуйнуй і чуй – відзежыцца дарога атраду цераз мора-акіян ой рана з паходу ліхая прыгода на белае цела расою зьляцела ўся чырвань заходу

в письмовной вязи демоны всё те же из Греции, как тот Миндовгов сын и сон мой всё никак на возвратится и значит то, что значит: православен на нет и разговора нет: монах лишь соцветаниям послушен: служка и слышно – жолклый оседает мрак на терния стерни, святые брызги а сына нет, и демоны всё те же подслушивать – и слышать, путь всё ближе всё ближе войско по большой воде: кровавое дело а солнушко село и рдеет поляна бело средь бурьяна седло из сафьяна

w literach zaklęte te same demony z dalekiej Grecji, jak Mendoga syn to, co się śniło, więcej nie powróci i znaczy to, co znaczy: prawosławny nie mówmy o tym, czego nie ma: mnich w zestroje barw wsłuchiwać się: chłopiec słyszę, jak opada żółtawy mrok na ścierniska, zbryzgane światłem syn nie powraca, te same demony słuchać i słyszeć, jak dudni gościniec i suną pułki znad morskiej głębiny: już z wojenki wraca słońce go ozłaca koniczek bułany krwawo nakrapiany a siodło z safianu